Держава в смартфоні без держави в законі: Диктатура алгоритмів

Аналіз законопроекту №14005 про легалізацію стягнення фіктивних боргів на користь монополій

Вступ: Діагноз проблеми

В Україні зареєстровано понад 106,6 мільярдів гривень заборгованості населення за комунальні послуги. Ця астрономічна сума, що перевищує річні бюджети ключових соціальних сфер, таких як освіта чи охорона здоров’я, є не просто статистичною аномалією. Вона є тривожним і незаперечним показником повної відірваності системи “нарахувань” від обсягу фактично отриманих послуг. Це фінансове свідчення системного колапсу договірних відносин у сфері ЖКГ, де споживач де-факто позбавлений будь-яких реальних інструментів впливу на якість чи навіть сам факт надання послуги, проте залишається абсолютно юридично вразливим до будь-яких “нарахувань”, згенерованих білінговою системою монополіста. Цей показник демонструє фундаментальний розрив між фінансовими вимогами постачальників та реальною економічною ситуацією громадян, а також системну нездатність або небажання держави модерувати ці відносини на користь справедливості та балансу інтересів.

На цьому тлі з’являється законопроект (№ 14005), який подається публіці під виглядом необхідної “цифровізації” виконавчого провадження та покращення процедури стягнення соціально чутливих боргів, зокрема аліментів. Проте поглиблений аналіз документу вказує на те, що його справжня, неартикульована мета — створення безпрецедентно потужного та досконалого цифрового “апарату примусу”. Це механізм, що діє за принципом “цифрової гільйотини”: він не розбирається у суті “провини”, а лише автоматизує процес “покарання”. Він не пропонує жодного інструменту для верифікації законності та обґрунтованості вимог кредитора, перетворюючи державну виконавчу службу на автоматизований інструмент обслуговування інтересів монополій.

Законопроект пропонує досконалий, автоматизований механізм примусового стягнення, проте він повністю ігнорує, і, вочевидь, свідомо уникає вирішення ключової проблеми: фундаментального розриву зв’язку між “нарахуванням” та фактично отриманою послугою. Авторів закону, як і бенефіціарів цієї системи, не цікавить ані наявність послуг у квартирі споживача, ані їхня якість, ані впровадження прозорих та доступних механізмів досудового оскарження цих “нарахувань”, оскільки ніхто не перевіряє ані наявність, ані якість послуг. Їхня єдина мета — беззаперечна легалізація та тотальна автоматизація стягнення будь-якої суми, виставленої монополістом, незалежно від її походження. Це узаконення фінансового примусу без встановлення факту правопорушення.

Позитивна новела (“Приманка”)

Слід визнати, що законопроект містить технічні покращення, які є позитивними. Ключове з них — пропозиція статті 39-1 (“Наслідки погашення заборгованості”).

Ця норма передбачає, що після повної сплати боргу автоматизована система виконавчого провадження (АСВП) автоматично формує повідомлення про погашення та в той же день надсилає його банкам та іншим установам для негайного зняття арешту з коштів/рахунків.

Це дійсно вирішує реальну, болючу проблему. В існуючій системі громадянин, навіть сплативши борг, потрапляє у “бюрократичне пекло”: він змушений тижнями, а то й місяцями, особисто збирати довідки, оббивати пороги виконавчих служб та банків, щоб вручну зняти блокування. Для людини (а не “фізичної особи”, як це дегуманізовано вказано у подібних документах) це означає неможливість отримати зарплату чи соціальну допомогу. Для малого бізнесу такий “ручний” арешт, що триває тижнями після сплати, паралізує всю діяльність і призводить до банкрутства. Ця бюрократична тяганина є формою продовження покарання навіть після виконання зобов’язань, що є абсолютно неприпустимим у правовій державі.

Однак цей безумовний, але суто технічний позитив, виглядає як цинічна “приманка” для суспільства та експертного середовища. Це невелика технологічна поступка, покликана приховати набагато небезпечніші, системні та антиконституційні аспекти законопроекту. Вона покликана створити ілюзію “справедливої цифровізації”, яка насправді змінює саму філософію відносин між громадянином, державою та монополіями на користь останніх. Це класичний прийом, коли незначне процедурне покращення використовується для маскування фундаментального погіршення правового статусу мільйонів громадян.

Економічне підґрунтя: Злочинна спецоперація “Приватизація”

Нинішня ситуація є прямим наслідком свідомої державної політики, що проводилася десятиліттями і була спрямована на створення легального механізму збагачення на життєво необхідних, природно-монопольних ресурсах. Ця політика ґрунтувалася на свідомому ігноруванні конституційних норм та спотворенні базових економічних принципів.

Порушення Конституції (Ст. 13 та 140-143)

Сама ідея “приватизації” систем життєзабезпечення є прямим порушенням фундаментальних норм Конституції України, які визначають основи суспільного ладу.

• Стаття 13 чітко визначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, вода та інші природні ресурси є об’єктами права власності Українського народу. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Ця норма закріплює невід’ємне право народу на ресурси, що є основою його суверенітету та добробуту.
• Статті 140-143 закріплюють, що територіальні громади (ТГ), безпосередньо або через органи місцевого самоврядування (ради), управляють майном, що є в комунальній власності. Саме місцеве самоврядування є правом громади самостійно вирішувати питання місцевого значення, де ключовим є управління комунальним майном та системами життєзабезпечення. Це право є основою демократичного устрою на локальному рівні.

Системи життєзабезпечення (теплокомуненерго, водоканали, енергомережі) є за своєю суттю невід’ємною частиною комунальної та державної власності. Вони є природними монополіями, що забезпечують реалізацію невід’ємних прав народу (ст. 13) на життя та безпечне середовище. Таким чином, передача цих стратегічних, життєво важливих активів з власності народу та управління громад у приватні руки (олігархічні угруповання) є не “приватизацією” в економічному сенсі. Це дія, що має ознаки порушення конституційного ладу: вона позбавила народ України його невід’ємного права власності (Ст. 13) та каструвала конституційне право місцевого самоврядування (Ст. 140) на управління цим майном, перетворивши місцеві ради з представників народу на простих адміністраторів, що діють в інтересах приватних монополій.

Стратегія реформ проігнорувала базові принципи публічної економіки, мета якої — не отримання прибутку, а забезпечення базових суспільних благ, життя людини та сталого функціонування суспільства. В Україні ж було реалізовано протилежний підхід:

1. Теоретичне підґрунтя: В економіці існує класичний “парадокс води та діаманта” (Адам Сміт, Вікіпедія), який пояснює, чому життєво необхідна вода (в умовах її достатку) нічого не варта, а естетично привабливі, але непотрібні для виживання діаманти — надзвичайно дорогі. Це ілюстрація класичної ринкової економіки, де ціна визначається рідкістю та витратами на видобуток.Проте, як зазначають сучасні підручники, в умовах кризи (наприклад, у пустелі) ситуація кардинально змінюється. Саме в цій точці кризи діаманти нічого не варті, а вода стає безцінною, і людина готова віддати за неї все своє майно. Це фундаментальний закон виживання, який показує, що цінність життєво необхідних ресурсів не може регулюватися виключно ринковими механізмами, оскільки попит на них є абсолютно нееластичним (людина не може відмовитись від води чи тепла).Саме тому сфера життєзабезпечення є прерогативою публічної економіки (Public Economics), мета якої — не “прибуток”, а гарантування життя та безпеки громадян, виправлення “провалів ринку”.
2. План монополізації: Українська “приватизація” — це і була злочинна спецоперація зі створення штучної “пустелі” та взяття під контроль “ковтка води”. Системи життєзабезпечення (енергетика, тепло, газ, вода), які належать народу (Ст. 13 КУ), були злочинним шляхом передані під контроль приватних груп. Це пограбування назвали “приватизацією”, щоб надати йому вигляду легітимної економічної реформи. Це була підміна понять, що дозволила легалізувати виведення стратегічних активів з-під суспільного контролю.

Умисел та легітимація

Економісти та реформатори, які просували ці ідеї, досконало знали цю теорію і свідомо пішли на цей злочин, створюючи систему контрольованого викачування ресурсів.

• Створення “ринків”: Щоб легітимізувати необмежену жадобу збагачення, були ухвалені закони про так звані “ринок газу” та “ринок електроенергетики”. Насправді ці “ринки” існують лише за назвою, адже їхня матеріальна основа — газовидобуток, електростанції, вугільні шахти, нафтопереробні заводи, трубопроводи, електричні мережі та інша інфраструктура — залишаються під контролем кількох великих гравців і державних монополій. Ці “ринки” не мають головних ознак ринку: вільної конкуренції, прозорого ціноутворення та легкого входу для нових гравців.Більше того, ця матеріальна основа, створена працею багатьох поколінь, була злочинно відчужена у народу через непрозору та корумповану приватизацію, що відбулася в обхід принципів народного суверенітету й соціальної справедливості.У результаті обмануті власники — громадяни України — сьогодні змушені купувати власну колишню власність у так званих “приватних” власників за одними з найвищих цін у Європі, оплачуючи енергоносії, електрику й тепло, вироблені на підприємствах, які колись належали їм самим.Таким чином, злочинна приватизація стратегічних ресурсів перетворила “ринкові реформи” на інструмент перерозподілу національного багатства на користь вузької групи осіб, позбавивши народ права на економічний суверенітет і справедливу участь у доходах держави.
• Мета: Це дозволило безкарно підвищувати тарифи, не інвестуючи у модернізацію мереж, та зробивши ресурси, що належать українцям, одними з найдорожчих у Європі. Прибутки приватизувалися, а збитки та витрати на утримання мереж де-факто залишалися на плечах місцевих бюджетів та населення.
• Захоплення держави: Впевненість у безкарності базувалася на тому, що суди та правоохоронні органи працюють не на народ, а на ті самі злочинні угруповання, які контролюють політичні партії, чиновників, депутатів та суддів. Це створило замкнену систему, де захоплена економічна влада забезпечувала політичний контроль, а політичний контроль гарантував подальше економічне збагачення.

Офіційне підтвердження: Звіти Тимчасових слідчих комісій (ТСК)

Теза про “намальовані” тарифи та злочинну природу їхнього формування — це не припущення, а факт, неодноразово підтверджений на найвищому державному рівні.

Протягом останніх років у Верховній Раді України створювалися Тимчасові слідчі комісії (зокрема, Постановою № 4044-IX від 30.10.2024 р.) для розслідування обґрунтованості тарифів та закупівель енергоносіїв, зокрема НАК “Нафтогаз України”.

Трансформація НАК “Нафтогаз”: Ключовою частиною проблеми стала саме “реформа” НАК “Нафтогаз”. З державного підприємства, мета якого — забезпечення національних інтересів та енергетичної безпеки народу України, його було перетворено на суб’єкта, що діє за принципами приватного права. Його єдиною метою стала максимізація прибутку. Використовуючи своє абсолютне монопольне становище (контроль над видобутком, транзитом та сховищами) та статус “державної” компанії, НАК почав діяти як приватний бізнес, що викачує гроші з населення через завищені тарифи, що призвело до зубожіння мільйонів українців.

Механізм викачування грошей через “Нафтогаз”: Ця трансформація дозволила менеджменту компанії, який діяв в інтересах мафіозних угруповань, що окупували підприємство, легально викачувати кошти, отримані від населення. Це викачування відбувалося двома шляхами:

1. Астрономічні зарплати та премії: Поки мільйони українців не могли сплатити завищені тарифи, топ-менеджмент “Нафтогазу” виписував собі винагороди, що шокували суспільство. Яскравим прикладом є справа екс-голови правління Андрія Коболєва, якого НАБУ підозрює у заволодінні понад 229 млн гривень під виглядом премії за перемогу у Стокгольмському арбітражі (справа № 991/951/23, Джерело: НАБУ). Загальна сума премій менеджменту тоді сягнула $46,3 млн (Джерело: LB.ua). Ця практика продовжилась: за даними декларацій за 2023-2024 роки, зарплати членів правління НАК сягають 1,5-1,8 млн гривень на місяць (понад 21-25 млн грн на рік), що відбувається на тлі війни та загального зубожіння. Ці кошти є прямою винагородою менеджменту за забезпечення інтересів окупаційних угруповань.
2. Банкрутство комунальних підприємств (ТКЕ): Водночас “Нафтогаз” виставляв непомірні рахунки муніципальним підприємствам Теплокомуненерго (ТКЕ), заганяючи їх у боргову яму. Станом на 2023-2024 роки борги ТКЕ перед “Нафтогазом” сягали 95-124 мільярдів гривень (Джерело: DiXi Group). Це призвело до штучного банкрутства сотень комунальних підприємств по всій країні, роблячи їх легкою здобиччю для подальшої приватизації або встановлення повного контролю.
3. Злочинна бездіяльність: Цей процес є злочином, оскільки він знищує комунальну власність та інфраструктуру. Проте правоохоронні органи, які мали б захищати інтереси народу України (власника “Нафтогазу”), натомість захищають інтереси мафії, що окупувала підприємство, забезпечуючи прикриття для виведення коштів.

Ця модель не обмежується “Нафтогазом”; вона є системною для всіх стратегічних державних монополій. Яскравим доказом цього є ситуація навколо ДП “Енергоатом”. Саме в день підготовки цього аналізу (10 листопада 2025 року) стало відомо про проведення НАБУ обшуків на підприємстві у зв’язку з розслідуванням багатомільярдних корупційних схем на закупівлях обладнання. Це вкотре доводить, що колосальні кошти, виведені з підприємства через корупційні оборудки, не йдуть на модернізацію атомних блоків чи підвищення рівня безпеки. Натомість, ці збитки, як і у випадку з “Нафтогазом”, через механізми “ринку” та тарифоутворення перекладаються на плечі кінцевих споживачів — населення та промисловості, формуючи ту саму “заборгованість”, для стягнення якої і створюється репресивний апарат.

Звіти та публічні висновки ТСК, всупереч спробам їх приховати, доводили ключові факти:

1. Собівартість vs Тариф: Собівартість газу власного видобутку (наприклад, за даними АТ “Укргазвидобування”) була в рази нижчою (810-1023 грн за 1000 кубів у 2020-2024 рр.) за “пільгову” ціну, встановлену для населення (7960 грн). Ця різниця у 7-8 разів не має жодного економічного обґрунтування, окрім отримання надприбутків (Джерело: УНІАН).
2. Необґрунтовані витрати: У формування тарифів закладалися сумнівні операційні витрати, корупційні схеми при закупівлях, збитки від неефективного управління та мільярдні прибутки посередників.
3. “Різниця в тарифах”: Десятки мільярдів гривень, які держава компенсувала монополістам (ТКЕ, Нафтогаз) як “різницю в тарифах”, часто були просто легалізацією цих необґрунтованих витрат та корупційних схем.

Висновок ТСК простий: ті 106,6 мільярдів боргів, які сьогодні висять на населенні, здебільшого не є реально спожитими послугами. Це — сума, що включає корупцію, неефективність та надприбутки монополій.

Таким чином, ухвалення законопроекту №14005 є свідомою дією держави, спрямованою на легалізацію та примусове стягнення наслідків економічних злочинів, які були офіційно задокументовані її власним вищим законодавчим органом.

Створення “Цифрового апарату примусу”

Законопроект вводить механізм тотального та автоматизованого контролю, перетворюючи державу на інструмент, що діє на користь монополістів.

“Презумпція вини”: Як послуга стає податком

Ключова імплікація закону — це юридичне закріплення “презумпції вини” споживача.

• Руйнування договірних відносин: У цивілізованій економіці та правовій державі діє презумпція, за якою надавач послуги має довести факт її надання, а споживач — оплатити. Цей закон легітимізує “нарахування” як таке, незалежно від того, чи була послуга надана. Тягар доведення перекладається на громадянина: тепер він має доводити, що не отримував послугу. Це повне спотворення цивільного права, де обидві сторони є рівними.
• Комунальний платіж як податок: Це фактично перетворює комунальний платіж із договірної оплати за послугу на безумовний податок або данину. Споживач зобов’язаний платити за “нарахування”, а потім, якщо має фінансові та часові ресурси, роками доводити в судах, що не отримував послугу або отримував її неякісно. Це робить громадянина кріпаком монополії.
• Механізм “Судового наказу”: Ця система ідеально працює у зв’язці зі спрощеною процедурою судового наказу. Монополісту не потрібно ініціювати повноцінний позовний процес і доводити в суді факт надання послуги — достатньо надати свої “нарахування”. Наказ видається суддею одноосібно, без виклику споживача. Система свідомо розрахована на те, що більшість людей (які не проживають за місцем реєстрації, перебувають в ЗСУ, є ВПО або просто не перевіряють пошту) пропустить 15-денний термін на скасування наказу. Як тільки термін пропущено, людина автоматично, без суду і слідства, потрапляє до Реєстру боржників. Ця процедура є не правосуддям, а легалізованою формою адміністративної розправи, що позбавляє громадянина базового права на захист.

Механізм миттєвої блокади: “Соціальний шатдаун”

Основою системи стає Єдиний реєстр боржників, що перетворюється на інструмент “соціального шатдауну”. Потрапляння до нього — навіть через помилку чи фейковий судовий наказ — призводить до миттєвих та нищівних наслідків:

1. Блокування майна: Автоматична відмова МВС у перереєстрації авто. Це не просто заборона на продаж; це позбавлення права розпоряджатися своєю власністю.
2. Блокування нерухомості: Автоматична відмова нотаріусів у посвідченні будь-яких угод (продаж, дарування, застава). Це ефективно “заморожує” всі активи людини.
3. Фінансовий контроль: Обов’язок банків негайно повідомляти виконавців про відкриття нових рахунків для їх миттєвого арешту. Це гарантує, що жодна гривня не пройде повз систему стягнення.

Це не просто “незручність”. Це каскадний ефект: неможливість продати авто може означати неможливість вести бізнес або отримати кошти на лікування; арешт рахунків блокує будь-яку економічну діяльність. Це ефективний інструмент виключення людини з суспільного життя. Блокування зарплатної картки військовослужбовця, який перебуває на фронті, через фіктивний комунальний борг, залишає його родину без засобів до існування — це пряма загроза національній безпеці.

“Диктатура алгоритмів”: Небезпека “держави у смартфоні”

Це і є реальна мета концепції “держави у смартфоні” в її поточному виконанні — не сервіс для громадянина, а система тотального контролю та автоматичного покарання. Це диктатура алгоритму, де немає місця презумпції невинуватості, людській гідності чи праву на захист. Це система, що дозволяє виключити будь-яку людину з соціального та економічного життя натисканням кнопки, перетворюючи базові права на привілеї, що залежать від лояльності до системи “нарахувань”. Це інструмент цифрового тоталітаризму, замаскований під зручний сервіс.

Бенефіціари системи: Не лише олігархи

Хоча головними вигодонабувачами є фінансово-промислові групи, що контролюють монополії, закон (№ 14005) просувається під цинічним прикриттям захисту дітей.

“Троянський кінь” аліментів

Стягнення аліментів — це соціально схвальна, абсолютно необхідна мета. Ця шляхетна мета свідомо висувається на передній план, щоб викликати суспільне схвалення. Однак вона використовується як “троянський кінь” для “продажу” суспільству репресивного механізму, який буде використаний зовсім з іншою метою — для стягнення комунальних боргів, частка яких у загальній структурі є незрівнянно більшою.

Проте, в умовах війни, мобілізації та економічної кризи, багато чоловіків об’єктивно не можуть виконувати свої обов’язки (втрата роботи, поранення, перебування у полоні). Система не перевіряє кожний випадок, а лише автоматично карає, руйнуючи соціальні зв’язки та заганяючи людей у безвихідь. Таке ставлення до людей, особливо до тих, хто захищає країну, вже призвело до катастрофічного скорочення населення України. Замість допомоги родинам, держава пропонує каральний механізм.

Приватні виконавці: Комерційна армія монополій

Закон посилює роль комерційно мотивованих приватних виконавців. Їхня винагорода — це відсоток від стягнутої суми. Вони фінансово зацікавлені не у встановленні справедливості, а у стягненні найбільших та найпростіших боргів, якими і є “нарахування” монополістів, підтверджені судовими наказами. Вони перетворюються на де-факто приватну армію монополій, що використовує державний “апарат примусу” для власного збагачення. Ця система створює небезпечний ринок “торгівлі боргами”, де приватні структури отримують легальне право на фінансовий терор населення за підтримки державних інструментів.

Практика сьогодення: Самосуд та співучасть поліції

Механізми, які легалізує законопроект, вже використовуються монополістами, але поки що — у злочинний спосіб. Наведені приклади демонструють повне зрощення монополій та силових структур, що створює атмосферу тотальної безкарності.

Випадок 1: “Фейковий борг” (Київтеплоенерго)

“Київтеплоенерго” виставило киянину борг у 50 000 гривень за гарячу воду. Абсурдність ситуації в тому, що у будинку цієї послуги немає 20 років після втручання ДТЕК у бойлерну. Скарги роками ігноруються. Цей випадок — не помилка, а системна риса роботи автоматизованих білінгових систем, які генерують прибуток “з повітря” і не мають зворотного зв’язку зі споживачем. За новим законом, цей фіктивний борг, підкріплений судовим наказом, перетвориться на автоматичний арешт майна та рахунків. Це ілюструє, як цифровізація без справедливості стає інструментом терору.

Випадок 2: Самосуд ДТЕК/YASNO та процесуальний саботаж

Цей випадок демонструє повну ієрархію злочинної системи: від польових виконавців-монополістів до колекторів та поліцейського прикриття.

Злочин: Самосуд та порушення недоторканності житла

Співробітники ДТЕК (оператора мереж), замість звернення до суду та надання доказів існування заборгованості у змагальному процесі, почали відкрито займатися злочинною діяльністю. Діючи без жодного дозволу потерпілого чи постанови суду, співробітники компанії неодноразово проникали у приватне володіння киянина та обрізали дроти.

Свої злочинні дії вони аргументували нібито старим, спірним боргом, що виник до 2019 року, коли діяв договір ще з ДТЕК, хоча на момент проникнення договірні відносини з постачання здійснювала вже інша юридична особа – YASNO. Це є прямим порушенням Ст. 162 КК України (Порушення недоторканності житла) та класичне самоуправство (Ст. 356 КК). Це демонстрація того, що монополіст, відчуваючи свою безкарність, ставить себе вище за суд і закон.

Терор: Незаконна передача даних колекторам

Надалі ДТЕК/YASNO передали персональні дані родини (що є порушенням Закону “Про захист персональних даних”) колекторській компанії “Дельта М Юкрейн”, яка розпочала психологічний терор та вимагання (Ст. 189, 355 КК України). Це свідчить про використання всього арсеналу незаконних методів тиску, де колектори виступають як силове крило монополіста.

Співучасть правоохоронних органів

Потерпілий звернувся до Голосіївського управління поліції (кер. А. Г. Кочкадамян). Проте, поліція, ігноруючи ст. 214 КПК України (обов’язок невідкладно, протягом 24 годин, внести відомості до ЄРДР) та навіть прямі постанови суду, які зобов’язували поліцію розпочати досудове розслідування, відмовилася припиняти злочинну діяльність ДТЕК та колекторів.

• Юридична кваліфікація: Така систематична, свідома бездіяльність поліції має ознаки не просто службової недбалості (Ст. 367 КК України), а й співучасті у злочині (вимагання, порушення недоторканності житла) та невиконання рішення суду (ст. 382 КК України). Це демонструє повне зрощення монополіста з правоохоронною системою та подає сигнал про абсолютну безкарність. Це доказ того, що правоохоронні органи відкрито захищають інтереси мафії, а не громадян.
• Процесуальний саботаж: Поліція не просто ігнорувала заяви. Вона вдалася до відкритого процесуального саботажу: потерпілий неодноразово звертався з вимогою допитати його в якості потерпілого та надати матеріали справи для ознайомлення, проте поліція ігнорувала всі заяви і зрештою незаконно закрила кримінальну справу, відмовившись надавати потерпілому постанову про закриття. Це пряме знищення доказів та унеможливлення правосуддя.
• Системна практика: Цей випадок не є поодиноким. Аналогічна практика саботажу кримінальних проваджень проти монополістів фіксується і в інших управліннях поліції м. Києва, зокрема, у Печерському. Це свідчить про те, що йдеться не про помилку чи недбалість окремих виконавців, а про системну, скоординовану діяльність правоохоронної вертикалі, спрямовану на прикриття злочинів мафіозних угруповань.

Висновки: Конвертація “нарахувань” у реальні гроші

Законопроект № 14005 є фінальним елементом системи, мета якої — примусова конвертація “намальованих” боргів у реальні активи.

Мотив: “Чому саме зараз?”

Цей закон є інструментом екстреної конвертації фіктивних активів (сумнівних боргів) у реальні гроші. В умовах економічної кризи та війни грошові потоки монополістів вичерпуються. Їм потрібен цей закон саме зараз, щоб легалізувати свої “нарахування” на 106 мільярдів. Це дозволить їм “очистити” свої баланси, щоб або стягнути їх з людей, або (що ймовірніше) змусити державу покрити ці “борги” з бюджету. Вони також прагнуть презентувати себе міжнародним партнерам та інвесторам (у контексті програм відновлення) як “ефективні бізнеси”, що страждають від “неплатників”, вимагаючи таким чином фінансування на покриття боргів, які самі ж і створили.

“Велика махінація”

Створюються умови, за яких особі, що потрапила до Реєстру (неважливо, чи є вона реальним боржником), дешевше і простіше сплатити фейковий борг, ніж вступати у довгу, дорогу та заздалегідь програшну боротьбу з системою, де монополіст, колектор, виконавець та правоохоронні органи діють як єдине ціле.

Це запускає “велику махінацію”, де кінцевий результат один: олігархи отримують реальні гроші. Існує два шляхи:

1. Шлях 1 (Прямий): Громадяни, доведені до відчаю тиском (блокуванням майна, терором колекторів та співучастю поліції), сплачують сумнівні рахунки, щоб повернути собі можливість існування. Це пряме вилучення останніх заощаджень у населення.
2. Шлях 2 (Державний): Держава, рятуючи стратегічних монополістів від банкрутства через “борги населення”, покриває ці суми з державного бюджету — тобто, за рахунок тих самих людей, але через податки. Ці гроші вилучаються за рахунок недофінансування освіти, медицини та оборони. Це пряме викачування грошей з демографії, знань та освіченості майбутніх поколінь, яке буквально знищує майбутнє України та її обороноздатність, адже кошти, що могли б піти на дрони, направляються у кишені монополістів.

Альтернативний шлях: Справжня реформа на користь громадян

Філософія: Від “гаманця” до “найвищої цінності”

Запропонований законопроект є антитезою до Статті 3 Конституції України, де “Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю“. Цей закон перетворює людину з найвищої цінності на “гаманець” для мафіозних угруповань, а державу — на апарат примусу на їхню користь.

Справжня реформа має базуватися на “презумпції невинуватості споживача” та повній перебудові системи, що ставить на меті не викачування грошей, а забезпечення життя. Ця модель повністю нівелює потребу у репресивному законі, оскільки усуває саму причину виникнення “фіктивних боргів”.

Крок 1: Конфіскація та повернення

Повна конфіскація та повернення у комунальну (місцевих громад) та державну власність усієї стратегічної інфраструктури життєзабезпечення (електрика, газ, вода, тепло), яка була незаконно “приватизована” всупереч Ст. 13 (“Власність Українського народу”) та 140-143 (“Місцеве самоврядування”) Конституції України. Це не реприватизація, а відновлення конституційного ладу.

Крок 2: Створення “Публічного монополіста”

Створення на рівні кожної Територіальної Громади (ТГ) єдиної юридичної особи публічного права господарючого суб’єкта  Територіальна Громада (ЄЮОПП-ГС), підконтрольного членам громади (відповідно до Ст. 140-143 КУ). Цей суб’єкт має керувати всією системою життєзабезпечення, де метою є не прибуток, а стале надання послуг за економічно обґрунтованою собівартістю.

Крок 3: Трьорівневий контроль (ОСН-Рада-Суб’єкт)

Запровадження трьорівневої системи контролю якості та обсягу послуг, яка водночас забезпечує і соціальну допомогу нужденним.

• Рівень 1 (Будинок/Вулиця): Будинкові та мікрорайонні Органи Самоорганізації Населення (ОСН) отримують реальні повноваження контролювати фактичне надання послуг (наявність, якість, тиск, температуру), а також виявляти нужденних (самотні літні люди, особи з інвалідністю), формуючи запити на соціальну допомогу.
  • Інструмент: У разі ненадання або надання неякісної послуги (холодні батареї, відсутність води), ОСН, як легітимний представник мешканців, складає колективний “Акт-претензію”.
  • Юридична сила: Цей акт є юридичним документом, який фіксує факт ненадання послуги і є обов’язковим до прийняття та розгляду. Він має статус первинного облікового документа, що призупиняє нарахування до моменту вирішення спору. Це інструмент негайного реагування, що ламає схему “плати, а потім скаржся”.
• Рівень 2 (Громада): ОСН разом із місцевою радою (ТГ) вирішують питання про якість та кількість фактично отриманих послуг.
  • Механізм: Рада ТГ валідує (перевіряє та затверджує) “Акти-претензії” від ОСН.
  • Функція: Сформований та підтверджений Радою ТГ реєстр “Актів-претензій” є юридичною підставою для автоматичного перерахунку для всіх мешканців, яких стосується цей акт. Це позбавляє громадян необхідності індивідуально судитися з монополістом.
• Рівень 3 (Суб’єкт): Оплата господарюючому суб’єкту відбувається лише на підставі підтверджених актів про фактично надані послуги, а не абстрактних “нарахувань”.
  • Наслідок: Єдиний господарюючий суб’єкт юридично не має права виставляти “нарахування” за послуги, які були оскаржені через “Акт-претензію”, підтверджений Радою ТГ, до моменту вирішення спору. Це повертає тягар доведення з громадянина на надавача послуг, відновлюючи конституційні права.

Крок 4: Ефективне управління (Зворотний зв’язок)

Система “Актів-претензій” від ОСН стає не лише механізмом контролю, але й найціннішою управлінською інформацією. Аналіз цих актів у реальному часі (наприклад, “50 актів про холодні батареї з мікрорайону ‘Сонячний'”) дозволяє Раді ТГ бачити, де саме в інфраструктурі виникають системні проблеми (прориви труб, зношеність мереж, перебої з електрикою) та своєчасно приймати рішення про необхідні ремонти та інвестиції в модернізацію інфраструктури, не чекаючи колапсу. Це перетворює систему з каральної на управлінську, створюючи живий зворотний зв’язок між споживачем та виробником послуги.

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: ДІАГНОЗ СИСТЕМИ

Таким чином, в Україні сформована та юридично цементується цілісна система контрольованого викачування ресурсів, яка має всі ознаки організованого злочинного угруповання, що захопило державну владу. Цей висновок ґрунтується на аналізі послідовних, системних та взаємопов’язаних дій, спрямованих на досягнення єдиної мети — перерозподілу національного багатства.

Ця система діє поетапно, і кожен етап логічно випливає з попереднього:

1. Етап 1: Незаконна приватизація (Захоплення активів). Всупереч прямим нормам Конституції (Ст. 13, 140), стратегічні активи та природні монополії (енергетика, газ, тепло), що є власністю Українського народу, були передані під контроль приватних угруповань.
2. Етап 2: Системне збагачення (Легалізація грабунку). Шляхом ухвалення законів про “ринки”, створення злочинних регуляторів (як НКРЕКП, що легітимізує будь-які забаганки мафії) та маніпуляцій з ціноутворенням, були встановлені злочинно завищені та економічно необґрунтовані тарифи. Це підтверджено офіційними звітами ТСК Верховної Ради, які зафіксували колосальну різницю між собівартістю ресурсів та ціною для населення.
3. Етап 3: Економічна диверсія (Наслідки). Ця політика призвела до знищення промислового потенціалу та зубожіння населення, оскільки непомірні тарифи вимили обігові кошти з реального сектору економіки та домогосподарств, особливо в критичний період війни та економічної кризи.
4. Етап 4: Створення Апарату Примусу (Цементування системи). Законопроект №14005 є ключовим елементом цього етапу. Його мета — створити через “кишенькових” депутатів досконалий, автоматизований державний механізм для примусового викачування грошей та власності, легалізуючи стягнення фіктивних, “намальованих” боргів.
5. Етап 5: Захоплення силових та судових структур (Гарантія безкарності). Для забезпечення функціонування цієї схеми було встановлено контроль над правоохоронною та судовою гілками влади. Як демонструє “Випадок 2”, силові структури використовуються для прикриття злочинів монополій (самосуд, порушення недоторканності житла) та терору проти громадян, а судова гілка легітимізує цей процес, відмовляючи у правосудді та забезпечуючи злочинцям повну безкарність.

Ця модель захоплення держави не є унікальною; вона є, по суті, другим, більш технологічним етапом процесу, розпочатого в 1990-х роках. На першому етапі інструментом була штучно створена економічна криза (гіперінфляція, колапс промисловості), яка дозволила шахрайським шляхом, через непрозору “ваучерну” приватизацію, захопити матеріальні активи — власність Українського народу — та, як наслідок, політичну владу.

На поточному, другому етапі, інструментарій змінився. Замість хаотичного захоплення активів, тепер відбувається систематизоване вилучення фінансових потоків у населення через легалізовані (як законопроект №14005), але злочинні за суттю механізми “нарахувань”.

Проте, існує фундаментальна відмінність, яка робить поточну ситуацію незрівнянно небезпечнішою. Якщо в 90-ті роки, захопивши власність (заводи, інфраструктуру), “старі” олігархи були змушені хоча б якось підтримувати їхню життєздатність для власного збагачення, то нинішня модель “викачування” фінансів є суто експлуатаційною. Вона не передбачає реінвестування. Це дозволяє припустити, що після остаточного виведення капіталів та неминучого колапсу системи, який прискорить війна, бенефіціари цієї схеми (олігархи, чиновники, депутати) просто покинуть країну, залишивши після себе лише руїну та незліченні борги.

Для забезпечення довготривалості цієї схеми та прикриття її злочинної суті, паралельно із захопленням економіки відбувалося ідеологічне захоплення системи освіти. Впровадження в освітні програми хибних (а по суті злочинних) неоліберальних доктрин, які фетишизували “приватну власність” та “вільний ринок” і водночас замовчували конституційні норми про власність Українського народу (Ст. 13) та суть публічної економіки, призвело до катастрофічних наслідків. Виросло ціле покоління, яке не розуміє фатальних наслідків цих “реформ”. Незважаючи на об’єктивне погіршення економіки та якості життя, ця молодь часто продовжує стверджувати про “ефективність” приватизації та “ринків”, оскільки іншої моделі світу вона просто не знає і не була навчена критично оцінювати реальність поза межами нав’язаної доктрини.

Сьогоднішні обшуки НАБУ в “Енергоатомі”, так само як і минулі справи проти менеджменту “Нафтогазу”, є лише боротьбою з наслідками, а не з причиною. Це “байки про успіхи в боротьбі з корупцією”, з якою насправді ніхто не боровся, оскільки корупцію не потрібно “долати” — її потрібно не створювати.

Джерелом корупції є самі закони та постанови, які дозволяють керувати публічною власністю (Ст. 13 КУ) в приватних інтересах і контролювати “грошові потоки” замість “собівартості блага” для народу. Без зміни цієї парадигми, замість одних “смотрящих” та крадіїв неминуче приходитимуть інші.

У сукупності, це — не хаотичні “провали реформ”, а цілеспрямований, відкритий грабіж українців, що здійснюється через формально легалізовані, але злочинні за своєю суттю механізми.

Перед країною стоїть екзистенційний вибір: або українці повернуть собі владу та власність відповідно до Конституції, або скоро від України нічого не залишиться.