Вибори в Україні або фанерна демократія. Партії та партійні списки.

Де можна було зробити якесь брудна справа, там була замішана її рука (партії) …
Як черв’як (який народжується з гнилі і розпаду), похітливо упивається вона (партія) і роздирає тіло держави.

Бернгард Беккер 1865.

І знову вибори.

Україна увійшла в черговий виборчий процес. Усі чекають на зміни, розвитку, поліпшення якості життя, припинення війни. Чому ми вважаємо, що зміни будуть? А якщо і будуть зміни, то чому вони повинні бути пов’язані з поліпшенням якості нашого життя, а не появою чергового мільярдера-чиновника. Що хочуть нові / старі політичні сили? В яку гру нас затягують політикани? В якій і в чиїй грі ми опинилися пішаками і з яким результатом?

У театрі все починається з вішалки, а в державі — із системи виборів. Шкода, що ми постійно вибираємо «не тих» задовго до того, як зустрічаємо «тих». Шкода, що ці “не ті” забирають наш час – наше майбутнє, майбутнє наших дітей і спокійну старість наших батьків. Забирають наші гроші і власність, за які ми могли дати гарну освіту дітям або забезпечити гідну, а не жебрацьку старість своїх батьків. Час – непоправний ресурс, час це найцінніше, що у нас є. Постараємося витрачати наш час більш раціональніше – на вирішення питань розвитку, а не на телевізійне бла-бла шоу.

“Ідеї правлять світом”, — сказав Платон.

У статті я покажу, що і поточний закон “Про вибори народних депутатів” і новий закон, який так хотіла протягти через Раду команда ЗЕ-президента, не гарантують Конституційне право українців – вибирати найкращих, гідних представників для управління державою. Що означають слова “найкращий” – актор, співак, клоун, танцюрист, водій, менеджер, а може — вчений: юрист, економіст. Гідний – це той, хто сидить у Верховній Раді чи той, хто реалізує свої наукові дослідження? Обидва закони вирішують тільки одну задачу – забезпечення гарантованого вибору “потрібних” людей, яких нам призначать олігархи, щоб і далі безкарно, під гаслом “ми йдемо в Європу і НАТО”, продовжувати грабувати країну.

“Українці! Ми йдемо до Європи і НАТО семимильними кроками. Освіта, охорона здоров’я, зарплати, пенсії і т.д. за нами не встигають! А дороги, через тупотіння Ваших ніг перетворилися в безперервну яму!”

Конкурентні вибори в структури публічної влади є найважливішою умовою демократії. У статті я покажу, що цей принцип не виконується, і в Україні немає і не було ніколи конкурентних виборів. Українці ходять на виборчі дільниці просто “ставити галочки”. У статті буде моє бачення, як повернути українцям право обирати гідних.

"А ти поставив галочку"?

“А ти поставив галочку”?

“А ти поставив галочку”?

Нам, громадянам-виборцям, приготовлена тільки одна роль – роль легітімізаторів нелегальної (незаконний) влади.

За ЩО нас агітують.

Засоби масової інформації, так звані “експерти”, пропагандисти та інші найняті “балакучі голови” кажуть нам, що вибори за змішаною виборчою системою (частина депутатів обирається за мажоритарною системою, а частина – за пропорційною системою, тобто за партійними списками) це погано .

“Нам потрібні відкриті списки!” – кричать пропагандисти з усіх боків.

Альберт Ейнштейн колись сказав:

“Наша головна проблема, схоже, полягає в тому, що ми вдосконалюємо методи, але при цьому путаємося в цілях.”

Висловлювання великого Ейнштейна можна застосувати (як діагноз) і до українських реформ виборчого законодавства. Ми витрачаємо свій час на обговорення вдосконалення методу вибору, тобто відкриті або закриті списки. При цьому забули, що вибори існують для єдиної мети – побудови суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової України (Конституція України Стаття 1). Як зміна виборчого закону дозволить досягти цієї мети? Нам не говорять про те, кого і навіщо будемо вибирати? Що таке “гідний депутат”? Що наші гідні представники збираються будувати? Яке майбутнє вони бачать для України? Як ми їх будемо контролювати? Як вони будуть звітувати перед нами за виконану роботу? Яку вони будуть нести відповідальність за невиконання своїх обіцянок, за провальні реформи, за корупцію в оборонній промисловості, за злочинні реформи в охороні здоров’я, освіті, житлово-комунальному господарстві, енергетиці? Що це дасть нам – виборцям, громадянам? Йдучи на вибори, ми уявляємо собі, що вибираємо ідеального депутата – ідеал честі, розуму справедливості. Насправді – це стереотипне мислення, закладене нам засобами масової інформації та пропагандистами.

Одну і ту ж ситуацію (реформи) партійці бачать як прогрес (прогрес для кого?), розвиток господарства (кому господарство належить?) і чудові звершення (вигідні для кого?), а громадяни – як регрес, марнотратство і обмеження прав та свобод, незаконне збільшення тарифів, пенсійного віку, грабіжницькі податки.

Чому в Україні громадяни голосують за чесних, розумних, професійних, а депутатами стають злодії, покидьки і брехуни?

Що таке “партія” в Україні?

Партії в Україні створені тільки для легітимації привілеїв партійної номенклатури – безкарно красти власність українського народу. Бути членом партії (чи не бути) —  безпосередньо впливає на кар’єрні можливості та особистий добробут. Уже давно в Україні фанатичні активісти були замінені кар’єристами і пристосуванцями, які працюють в інтересах свого роботодавця – власника партії. Зверніть увагу на те, як зараз депутати стрибають з одного партійного списку в інший. Чому вони так роблять? Тому, що партії, як центр ідей та ідеології, у нас перетворилися в списки тих, кого “господар партії” хоче бачити у Верховній Раді.

В Україні виборці, голосуючи за партію, фактично голосують за господаря цієї партії.

Кому служать партійці і заради чого?

Верховна Рада – головна законодавча влада в Україні. Саме депутати Верховної Ради приймають закони, але не пишуть. Як Ви думаєте, обрані нами повії, водії, менеджери, співаки і співачки, коміки, спортсмени, борці з корупцією, журналісти, коханки можуть самі написати закони? Відповідно до цих законів працює виконавча влада (Кабінет міністрів), ми (громадяни, юридичні та фізичні особи) і т.д., поліція шукає порушників законів, а суди карають за невиконання закону. Хто такі порушники закону? Це громадяни, які зубожіли до такої міри, що не вистачає грошей на їжу, чи олігархи, які через своє ручне НКРЕКП (Національна комісія, что здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг) встановлюють непідйомні тарифи?

Якщо у Вас під будинком будують хмарочос, закрили лікарню, підняли тарифи, то це робиться в рамках закону, який був прийнятий депутатами Верховної Ради.

Нам кажуть:

  • Законодавча влада погана?
  • Закони, які вона приймає, не такі?
  • Тоді створюйте партію або вступайте в партію, беріть участь у виборах до Верховної Ради!
  • Приймайте правильні закони!
  • Побудуємо наше щасливе майбутнє!

Це міф і обман! Його (міф і обман) активно підтримують як засоби масової інформації, так і “балакучі голови”, яки постійно розповідають нам про переваги партійної системи.

Як реально працює партійна система?

Насправді публічне життя – це театр, а ми дивимося на танці маріонеток. Нам приготовлена ​​роль безмовних, ошуканих, обкрадених, принижених глядачів. Чим краще маріонетки виконують свою роль (пропагандисти – “балакучі голови”), тим більше вони отримують бонусів у вигляді вкраденої у нас же власності, грошей з бюджетів (які повинні були піти в лікарні і школи), привілеїв (за наш рахунок), різні звання і т.д. Це просто театральна постановка. Нічого насправді не відбувається. Вистава є димовою завісою для ляльководів, які під час представлення вирішують свої меркантильні інтереси:

— як підняти тарифи і змусити людців (нас) платити за цими тарифами своєчасно і в повному обсязі;

— як підняти податки для всіх, а для себе отримувати з бюджету субсидії на підтримку місцевого виробника;

— як збільшити пенсійний вік, щоб можна було менше платити в пенсійний фонд, а самим побільше переводити грошей в офшор;

— як продати землю і підприємства, що належать українцям, а гроші покласти на свої офшорні рахунки.

Почнемо зі створення партії.

Процес створення партії дуже складний і дорогий. Коротко про розміри цих витрат:

  1. Провести з’їзд (всім гостям з регіонів купити квитки, готель, зняти приміщення, запросити пресу, підготувати роздаточний матеріал і т.д.). Це дуже дорого.
    Звідки гроші?
  2. Реєстрація партії (робота юристів з підготовки документів).
    Звідки гроші?
    І це тільки початок.
  3. Робота партії вимагає:
    1. Офіс.
    2. Центральний апарат (штаб партії).
    3. Персонал для виконання організаційної роботи, господарської роботи, бухгалтера.
    4. Проводити партійну діяльність (хоча б в фейсбуці пости писати), намети на вулиці ставити.
    5. Потрібні символіка: прапорці, ручки, намети, плакати і т.д.
    6. Домовлятися із засобами масової інформації для проведення рекламних акцій і т.д.

Якби Ви знали, як це дорого коштує! Все впирається в постійне фінансування. Хто повинен фінансувати? Звичайно члени партії. А чи багато Ви знаєте членів партій, які щомісяця сплачують хоча б 200-300 грн на потреби партії, а не чекають, коли партія їм щось заплатить? “Ждуни” всі, а хто буде платить за всіх?

Є така приказка: “Хто фінансує, той і замовляє музику”.

Хто ж фінансує партії в Україні? Хто замовляє музику?

Висновок не втішний – щоби прийти в парламент і приступити до написання “правильних законів”, потрібно дуже сильно розкошелитися.

Партія = “багато + дуже багато + купа грошей” + адміністративний ресурс.

Партія — це зовнішня частина, фасад якоїсь сили, яка за все платить.
А хто в Україні платить за такі дорогі іграшки? Звичайно ж олігархи! Тільки у них є достатні ресурси для фінансування роботи партій.

Виникає просте запитання про депутатів, складу депутатського корпусу від партій, тобто списків цих партій, про які весь час говорять ЗМІ. Чи потрібні платнику-олігарху (за це свято щедрої роздачі грошей) принципові депутати в парламенті, які хочуть змін в країні? Змін, які потрібні українцям? Ні. Депутатами стають найслухняніші, найвідданіші, кар’єристи, які будуть виконувати тільки те, що скаже годувальник. Їх завдання — натиснути кнопку в потрібний момент і прийняти закон, щоб на “законних підставах” олігархи грабували українців. Власникам партій – олігархам потрібні зміни, які вигідні їм. Влада і гроші, ось що їх цікавить, а не проблеми українців.

Висновок — всі провідні партії в Україні фінансуються олігархами і працюють тільки в інтересах олігархів. Партійна система виборів вигідна тільки олігархам. Через створення і фінансування партій олігархи монополізують ринок політичних послуг, що дозволяє їм узурпувати владу в Україні, нав’язують українцям будь-яку повістку дня, вигідну для їх збагачення. Це і війни на Донбасі. І проведення медичної реформи, після якої виживуть тільки олігархи, холуї олігархів, щури і таргани. Це і освітня реформа, від якої діти не знають навіть рідну мову. І приватизація (крадіжка) власності, надр, землі.

Хто пише закони?

Депутати рідко пишуть закони (якщо взагалі пишуть). Всі закони їм дають готові, причому більша частина цих законів запозичується у РФ (це називається “геть від Москви”), перекладаються з російської на українську (з помилками в юридичній термінології). Закони — це складна і велика робота. Ті, хто їх пишуть, повинні володіти знаннями в галузі юриспруденції, економіки, соціології. Автор повинен розуміти, що він пише і як цей закон вплине на соціальні відносини в суспільстві. Тому можна зробити висновок, що вибори в Україні і демократія – це повний обман, театр абсурду.

“За деревами — лісу не видно”.

Партії і партійна демократія – це дерева (фасад), а за деревами (фасадом) ми не бачимо ліс – реального власника, який замовляє закони для вирішення своїх меркантильних проблем. Тому в Україні немає і не буде розвитку, свобод, справедливості для українців.

В історії України було багато партій, таких як “Наша Україна”, “Партія регіонів”, “Народний фронт”, “СДПУ”, “Солідарність” і багато інших. Всіх їх об’єднує одне – корупційні скандали. Які вони були “порядні і чесні” під час виборів, а як тільки дісталися до національного багатства – стали красти все підряд.

Було би несправедливо не сказати про партії, які визнані дійсно реформаторськими, патріотичними. Члени яких вели і ведуть країну в щасливе майбутнє.

Це партії …………. Е-Е-Е-Е. Я таких не пригадую.

Нинішні партії — це “потьомкінські села”
фанерною демократії.

Продовження.

ФОРУМ/ОТЗЫВЫ/КОММЕНТАРИИ

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.